Повернення українських дітей з окупації: трьох підлітків вдалося повернути
Ранок на Молдаванці завжди особливий. Сонце ще тільки піднімається над горизонтом, а бабусі вже займають свої місця біля під’їздів. Вони — немов живий пульс району, знають усе і про всіх. Колись і моя бабуся Софія Марківна сиділа так, розповідаючи мені дитинства історії про сусідів. Тоді я не розумів цінності цих розповідей, а зараз, проїжджаючи повз старі двори, ловлю себе на думці: без таких історій неможливо по-справжньому відчути Одесу.
Але сьогодні мої думки далеко від рідних вуличок. Вони — про трьох українських підлітків, яких нещодавно повернули з окупованих територій.
Історії дітей під окупацією
Історія 16-річного Максима, 15-річної Ольги та 14-річного Данила вразила мене до глибини душі. Ці діти потрапили під окупацію на початку повномасштабного вторгнення. Їхні батьки, як і багато інших українців, опинилися в безвиході — не встигли виїхати, не мали куди їхати або просто не вірили, що війна затягнеться.
“Ми не хотіли вірити, що наше місто захоплять. Здавалося, це якийсь страшний сон, який скоро закінчиться,” — розповідає Наталія, мати Максима, з якою мені вдалося поговорити телефоном.
За даними Національного інформаційного бюро, понад 19 500 українських дітей були незаконно депортовані чи переміщені росіянами. Це офіційна статистика, але реальні цифри можуть бути значно вищими. Повернути вдалося лише 388. І серед них — наші троє підлітків.
Складно уявити, що пережили ці діти. Окупанти намагалися переписати їхню історію, змусити забути українську мову, нав’язати чужу ідентичність. Максим розповідає, що в школі їх змушували співати гімн Росії та вивчати російську історію в спотвореному вигляді. Всіх, хто відмовлявся, чекали серйозні проблеми.
“На уроках історії нам розповідали, що України як держави ніколи не існувало, що це все вигадки. Але ми знали правду,” — каже хлопець.
Процес повернення
Дітей повернули завдяки складній операції, яку провели українські волонтери та міжнародні організації. Подробиці, звісно, не розголошуються з міркувань безпеки, але відомо, що процес тривав понад півроку.
На Дерибасівській я зустрів свого давнього знайомого Андрія, який працює в одній з громадських організацій, що займається поверненням українських дітей.
“Найскладніше — це документи. Окупаційна влада знищує українські свідоцтва про народження, видає російські паспорти. Дітей перевозять вглиб Росії, змінюють їм прізвища. Це справжня спецоперація з викрадення ідентичності,” — розповідає він, попиваючи каву в затишному дворику.
Мимоволі згадується моя власна історія. Мій дід пережив окупацію Одеси під час Другої світової. Він розповідав, як румунські солдати намагалися змусити дітей забути українську і розмовляти тільки румунською. Історія робить жахливе коло — ми знову стикаємося з тими ж викликами, що й наші предки.
Схеми викрадення дітей
За словами Катерини Рашевської з “Регіонального центру прав людини”, росіяни використовують різні схеми для незаконного переміщення українських дітей: від прямого викрадення до маніпуляцій з “евакуацією” та “оздоровленням”.
“Дітей обманом вивозять на ‘літні табори’ чи ‘лікування’, а потім не повертають. Або ж забирають дітей з інтернатів, дитячих будинків. Це справжній злочин проти людяності,” — наголошує експертка.
Дивлюсь на море з Ланжерону і думаю про те, що ці діти нарешті можуть бачити рідне небо. Скільки ще таких Максимів, Ольг та Данилів чекають на порятунок?
Реабілітація та підтримка
Повернення трьох підлітків — це маленька, але важлива перемога. Їм ще доведеться пройти довгий шлях реабілітації, повернутися до нормального життя, наздогнати пропущене в навчанні.
“Головне, що вони вдома,” — каже психологиня Марина Ковальчук, яка працює з дітьми, що повернулися з окупації. — “Найважливіше зараз — дати їм відчуття безпеки та прийняття. Не тиснути, не вимагати одразу розповідати про все пережите.”
Експерти наголошують: щоб повернути всіх викрадених дітей, потрібні скоординовані зусилля міжнародної спільноти та постійний тиск на Росію.
Боротьба за майбутнє
Минаючи Оперний театр, зупиняюся біля пам’ятника Дюку де Рішельє. Скільки всього бачило це місто… І зараз воно стає свідком нової боротьби — боротьби за наших дітей, за їхнє майбутнє, за право бути українцями.
Як казала моя бабуся Софія Марківна: “Одеса пережила багато горя, але завжди залишалася Одесою”. Так і Україна — попри всі випробування — залишається Україною. І кожна дитина, яку вдається повернути додому, — це перемога життя над війною.
