Примусова депортація українців з Росії — 65 осіб повернули додому
Вчора повернувся з виїзду на північні райони області. Мав зустріч з родинами, яких нещодавно вдалося повернути з примусової депортації з Росії. Історії, що ріжуть серце, скажу я вам.
Ви тільки уявіть — 65 наших співвітчизників, яких росіяни вивезли в якусь буферну зону на кордоні з Грузією. Люди жили там у нелюдських умовах, без документів, без зв’язку з рідними. Багато хто з них — з окупованих територій, їх вивезли проти волі.
Історії постраждалих
Познайомився з Оксаною, жінкою років сорока з Херсонщини. Каже, що спочатку обіцяли «тимчасове переселення для безпеки», а потім просто кинули в якомусь поселенні біля грузинського кордону. Документи забрали, зв’язку з рідними — мінімум.
— Олег, ви не уявляєте, що це таке — щодня не знати, чи побачиш колись дітей, — розповідає вона, витираючи сльози. — Мої двоє старших залишилися з бабусею в Одесі, а мене вивезли з молодшим. Казали — на пару тижнів.
Її історія — одна з десятків подібних. Людей використовували як дешеву робочу силу, багато хто працював майже безкоштовно. Деякі — на будівництвах, інші — на сільгоспроботах.
Ще один чоловік, Степан, колишній моряк з нашого порту, розповів, що його схопили під час спроби виїхати з окупованого Криму. Документи забрали, змусили працювати на якомусь складі біля Владикавказу.
— Тікати було нікуди, — згадує він. — Навколо гори, чужа мова, ні грошей, ні документів. Ми там були як раби.
Офіційна позиція
За словами представника Міністерства реінтеграції, який супроводжував цю групу українців, такі випадки примусової депортації — це свідома політика Росії. Тільки офіційно відомо про тисячі українців, вивезених на території РФ та в буферні зони.
— Це порушення усіх міжнародних конвенцій, — пояснив мені посадовець, який просив не називати його імені. — Ми працюємо через міжнародні організації, щоб визволити наших людей.
Процес повернення був довгим і складним. Залучали дипломатів третіх країн, Червоний Хрест, навіть релігійні організації. Важливу роль відіграла Грузія, через територію якої і вдалося організувати повернення.
Підтримка громади
Одесити зустріли своїх співвітчизників з теплом. Пам’ятаю, як в мої шкільні роки бабуся розповідала про депортованих під час Другої світової. Тоді здавалося, що ті жахи давно минули. А виявляється — ні.
На залізничному вокзалі, де я зустрічав групу повернених людей, була літня жінка, Марія Степанівна, з Фонтану. Вона принесла домашні пиріжки та теплі речі.
— Я сама з родини депортованих ще за Сталіна, — пояснила вона мені. — Знаю, що таке повертатися додому з нічого.
Зараз усіх повернених розмістили в центрах для внутрішньо переміщених осіб. Їм надають психологічну допомогу, відновлюють документи, допомагають знайти рідних.
Представники місцевої влади організували збір теплих речей та предметів першої необхідності. Багато хто з одеситів відгукнувся — несли все, від зубних щіток до теплих курток.
Майбутні кроки
За попередніми даними, у буферних зонах та на території Росії примусово утримують ще сотні, якщо не тисячі українців. Робота з їх повернення триває.
Вчора на Привозі чув розмову двох бабусь, які обговорювали цю новину:
— Шо це за звірство таке, людей як худобу вивозити? — обурювалася одна.
— Та вони завжди так робили. Мій дід ще розказував, як за царя з України людей на Сибір вивозили, — відповідала інша.
І правда — історія повторюється. Тільки тепер, на щастя, світ більш відкритий, і є шанс повернути наших людей додому.
Ми з колегами з редакції плануємо серію матеріалів про долі цих людей. Бо важливо, щоб кожен розумів: за сухими цифрами новин стоять реальні долі, зламані життя, але й неймовірна сила духу українців, які попри все прагнуть повернутися додому.
