Журналісти в полоні
Сьогодні побачив, як на Дерибасівській розвішували банери з фотографіями наших колег – журналістів, які зараз у російському полоні. Серед них є й ті, кого я особисто знаю ще з університетських років. Стояв і дивився на ці обличчя, і щось таке стиснулося всередині.
28 українських журналістів та медійників досі перебувають у ворожому полоні. Двадцять вісім людей, які просто робили свою роботу – розповідали правду. Це офіційні дані від Національної спілки журналістів України, які оприлюднили вчора.
Місцеві історії
Віктор з Привозу, в якого я часто купую молоко, зупинився поруч зі мною біля банера.
“Це ж того хлопця з телевізора забрали? Я його бачив, коли він тут у нас на Пересипу знімав про підтоплення,” – згадав він, вказуючи на одне з фото.
І справді, той журналіст знімав репортаж про проблеми з каналізацією на Пересипу минулого року. А тепер він – за ґратами у країні-агресорці.
Вікторія Рощина – одна з тих, хто найдовше перебуває в полоні. Її затримали ще у серпні 2023 року. Майже рік. Зустрічав її кілька разів на пресбрифінгах в обладміністрації – гостра, принципова, завжди ставила незручні питання.
“Коли готували матеріал про наших полонених, нам вдалося поговорити з родичами деяких журналістів. Вони розповіли, що росіяни навіть не приховують, що утримують медійників саме за їхню професійну діяльність,” – поділилася зі мною Марина, координаторка одеського медіацентру.
Небезпечна професія
Згадую, як ми з однокурсниками мріяли про журналістську кар’єру. Ходили на Приморський бульвар з диктофонами, брали інтерв’ю у перехожих про життя в Одесі. Хто ж міг подумати, що колись репортерська робота в Україні стане настільки небезпечною?
Мій колишній однокурсник Микола зараз працює на фронті фіксером з іноземними журналістами. Телефонував минулого тижня.
“Олеже, тут все серйозно. Ми з італійцями потрапили під обстріл поблизу Бахмута. Один з них був легко поранений. Розумієш, іноземці можуть поїхати, а ми залишаємося,” – його голос звучав напружено.
За даними Інституту масової інформації, з початку повномасштабного вторгнення російські окупанти вчинили 579 злочинів проти журналістів та медіа в Україні. Це вбивства, поранення, викрадення, погрози, атаки на редакції та телевежі.
Голос правди
“Проблема в тому, що про полонених журналістів говорять значно менше, ніж про військових. Але ж вони теж на своєму фронті, на інформаційному,” – сказав мені Сергій, ветеран АТО, з яким ми перетнулися біля виставки фотографій на Грецькій площі.
І він правий. Моя тітка Софія Марківна, якій вже 78, щоранку чекає новин. “Я без новин як без повітря,” – каже вона. Для багатьох людей, особливо старшого віку, журналісти – це єдине вікно у світ подій, надійне джерело інформації серед моря пропаганди.
Одеські колеги
На жаль, серед полонених є й наші одеські колеги. Вікторія Івлєва – фотожурналістка, яку затримали у Криму в лютому цього року. Вона фотографувала життя кримських татар, звичайних людей півострова. За це тепер у полоні.
“Був на зустрічі з дружиною Тараса Білки, оператора з Харкова. Він у полоні з минулої весни. Вона розповідала, що єдиний ‘доказ’ проти нього – фотографії українських військових, які він зробив для новинного сюжету,” – розповів мені редактор одного з одеських видань.
У нашому дворі на Молдаванці є сім’я переселенців з Маріуполя. Їхній син, Андрій, працював у місцевій газеті. Зараз він теж у полоні.
“Коли в місто зайшли росіяни, він відмовився з ними співпрацювати. Його забрали просто з дому,” – розповіла мені їхня сусідка тітка Клава, коли ми сиділи на лавочці біля під’їзду.
Міжнародна увага
Міжнародні правозахисні організації неодноразово закликали Росію звільнити журналістів. Але поки що безрезультатно. “Репортери без кордонів” включили імена українських журналістів у свій щорічний звіт про порушення свободи преси.
Наш колега з радіо “Свобода” Станіслав Асєєв, який сам провів 962 дні в полоні бойовиків на Донбасі, часто повторює: “Найстрашніше – це коли тебе забувають.”
Тому важливо пам’ятати про цих 28 людей. Говорити про них. Вимагати їхнього звільнення. Бо коли мовчать журналісти – тоді говорять лише гармати.
А вчора на Потьомкінських сходах волонтери організували акцію “Голос за тих, хто не може говорити”. Люди читали вголос репортажі та статті полонених журналістів. І це було найкраще, що ми можемо зробити – не дати їхнім словам замовкнути.
