Щоранку проходжу повз Свято-Успенський собор, що на Преображенській. Скільки себе пам’ятаю, ця велична споруда була невід’ємною частиною нашого міста. Ще мій дідусь Семен Маркович розповідав, як водив сюди мого батька на великі свята. Але останнім часом атмосфера навколо змінилася.
“Олеже, ти ж бачиш, що відбувається”, – каже мені пані Ліда, 78-річна мешканка будинку навпроти. Ми знайомі вже років п’ятнадцять, відколи я почав працювати в районній газеті. “Раніше я щонеділі ходила до собору, а тепер душа болить – не знаю, куди йти молитися”.
Після офіційного визнання УПЦ (МП) частиною Російської православної церкви, одеські храми опинилися в епіцентрі не лише духовних, але й політичних питань. Для багатьох одеситів це стало особистою дилемою.
Храми на роздоріжжі
“Ми не політична організація, ми – духовна спільнота”, – розповідає отець Георгій з одного з храмів Таїрова, який просив не називати його прізвища. Наша розмова відбувається в затишному дворику, де ростуть величезні платани, посаджені ще в 90-ті. “Багато парафіян розгублені. Дехто перестав приходити, інші запитують, чи переходимо ми до ПЦУ”.
За даними Одеської обласної адміністрації, в місті та області вже понад 30 релігійних громад перейшли з УПЦ (МП) до Православної церкви України. Цей процес особливо активізувався після того, як СБУ провела низку обшуків у храмах, де знаходили літературу з закликами до “русского мира”.
“На Молдаванці наш храм був як родина”, – ділиться Марина Степанівна, продавчиня з Привозу, яку знаю ще з дитинства. “Тепер громада розділилася. Частина пішла до ПЦУ, інші залишились. І всі ми – сусіди, друзі, родичі”.
Від Пересипу до Великого Фонтану
Цікаво, що ситуація відрізняється залежно від району міста. На Пересипі, де багато заводів зупинилося ще до війни, а люди живуть переважно в старих одноповерхових будинках, зміни менш помітні.
“У нас тут все просто – ходимо до церкви, де хрестили наших дітей”, – розповідає Микола, робітник “Одескабелю”. Ми розмовляємо біля прохідної заводу, де він працює вже 27 років. “А що там вирішили нагорі – нам важко розібратися”.
Натомість на Великому Фонтані, де більше нових житлових комплексів і молодших мешканців, ситуація інша. Тетяна, 34-річна вчителька з ЖК “Перлина”, розповідає: “Ми з чоловіком свідомо перейшли до ПЦУ ще в 2019-му. А тепер багато наших друзів приєдналися до нас, особливо після офіційного визнання УПЦ (МП) частиною російської церкви”.
Майно та будівлі: нові суперечки
Одне з найгостріших питань – доля церковного майна. Знаменита Спасо-Преображенська церква, що на Соборній площі, вже кілька разів ставала об’єктом суперечок. Її відбудували в 2000-х на місці зруйнованого в радянські часи собору, і зараз вона належить УПЦ (МП).
“Історично ця будівля належить місту та його мешканцям”, – переконана Олена Петрівна, активістка громадської організації “Одеська спадщина”. Ми сидимо в кав’ярні “Фанконі”, звідки добре видно собор. “Але питання не в будівлях, а в тому, що вони символізують”.
За інформацією від Одеської міської ради, створено спеціальну комісію, яка займається інвентаризацією церковного майна. Але цей процес йде повільно і супроводжується численними судовими позовами.
Людські історії
Найцікавіше в цій ситуації – людські долі. На Дерибасівській зустрів свого старого знайомого Дмитра, колишнього моряка, який після виходу на пенсію став паламарем у церкві на Молдаванці.
“Знаєш, Олеже, за 65 років життя я бачив всяке”, – ділиться він, поки ми п’ємо каву біля Міського саду. “Але не думав, що церква, яка була для мене прихистком, стане джерелом такого болю. Тепер щонеділі йду туди з важким серцем”.
А от для молодого одесита Віктора, програміста з Таїрова, ситуація виглядає інакше: “Моя бабуся все життя ходила до УПЦ (МП), а я обрав ПЦУ. Спочатку були сварки, але тепер ми домовилися поважати вибір одне одного. На великі свята я йду з нею до її храму, а вона іноді приходить зі мною до мого”.
Що далі?
За прогнозами експертів з Одеського національного університету, процес переходу парафій триватиме ще кілька років. “Це не просто зміна вивіски”, – пояснює релігієзнавець Віктор Єленський. “Це глибинна трансформація релігійної свідомості одеситів”.
Для нашого міста, яке завжди славилося своєю толерантністю та вмінням знаходити компроміси, це серйозне випробування. Але, як каже мій сусід дядя Боря з Молдаванки: “Одеса пережила і турків, і румунів, і совєти – переживе і це. Головне, щоб люди залишалися людьми“.
Тим часом на вулицях міста з’являється все більше оголошень про збори релігійних громад, де обговорюється питання переходу до ПЦУ. І щоразу, проходячи повз Свято-Успенський собор, помічаю, як змінюються обличчя людей, що виходять звідти – менше радості, більше замисленості та тривоги.
Одеса змінюється, і ці зміни торкаються найглибших основ життя її мешканців. Але, як завжди, наше місто знайде свій унікальний шлях крізь ці складні часи. Бо Одеса – це не просто місто, це особливий стан душі.
