Подвійний порятунок: як одеські медики повернули жінку з критичного стану
Вчора вечором забіг на каву до Стьопи, старого приятеля, який тримає невеличку кав’ярню на Преображенській. Заклад у нього маленький, зате люди заходять цікаві. Цього разу за сусіднім столиком сиділа Наталя Петрівна – реаніматолог з міської лікарні №9. Знаю її ще з часів, коли писав матеріал про нашу медицину. Розговорилися, і вона розповіла історію, від якої мурашки по шкірі.
“Минулого тижня до нас привезли жінку в критичному стані, – почала Наталя Петрівна, помішуючи цукор у своєму еспресо. – Сорока двох років, гострий панкреатит з ускладненнями. Коли її привезли, шансів було – як у сніжинки в пеклі”.
Жінку, назвемо її Оленою, привезли спершу до іншої лікарні. Там стан погіршився настільки, що її терміново перевели до дев’ятої міської – одного з найпотужніших медичних закладів нашого міста, особливо щодо складних випадків.
Боротьба за життя
“Я пам’ятаю той день, бо саме святкували день народження мого онука, – продовжила лікарка. – Телефонує завідувач: ‘Наталю, треба твоя допомога, тут така ситуація…’. Що робити? Медицина – це не робота з графіком дев’ять-шість”.
Коли Наталя Петрівна прибула до лікарні, команда медиків уже боролася за життя пацієнтки. Критичний стан, множинна органна недостатність, тиск падає, кисень у крові – мінімальний.
“Розумієте, в такі моменти рахунок іде на хвилини, – пояснила вона. – У нас тоді зібралась ціла бригада: анестезіологи, хірурги, реаніматологи. Почали стабілізувати стан, підключили до апарату штучної вентиляції легень”.
Я добре знаю це відділення. Кілька років тому писав про ремонт, який там зробили. Тоді завідувач Сергій Миколайович годину водив мене палатами, показував нове обладнання, розповідав, як важко його було “вибити” з міського бюджету. А тепер це обладнання рятувало життя.
Сучасні методи лікування
“Ми працювали цілу ніч, – сказала Наталя Петрівна. – Знаєте, як у нас кажуть: ‘Не спить той, хто не вміє працювати в реанімації’. Стан був настільки тяжкий, що довелося застосувати екстракорпоральну гемокорекцію – це коли кров очищується поза організмом”.
За її словами, лікарня №9 – одна з небагатьох в Одесі, де є таке обладнання і фахівці, які вміють з ним працювати.
“Ми провели три процедури, – продовжила лікарка. – Перша доба була критичною. Я вже двадцять років працюю, але такі випадки досі викликають тремтіння в руках”.
Шлях до одужання
Олена провела в реанімації майже тиждень. Перші три дні – в критичному стані, підключена до апаратів. Потім почала приходити до тями.
“А знаєте, що найбільше вразило? – Наталя Петрівна відсунула чашку. – Коли вона отямилась, перше, що запитала: ‘А хто за мною доглядав увесь цей час?’. Не ‘що зі мною?’, не ‘я помру?’, а хто доглядав. Виявляється, вона медсестра з іншої лікарні. Своїх пізнала”.
Вчора Олену перевели з реанімації до звичайної палати. Прогноз сприятливий, хоча попереду ще довгий шлях реабілітації.
“За неї боролась вся лікарня, – підсумувала Наталя Петрівна. – І знаєте, в такі моменти згадуєш, навіщо взагалі пішов у медицину”.
Одеська школа медицини
Мене завжди вражали такі історії. Коли був молодшим і писав для районки, часто замислювався: чому про такі випадки говорять мало? Всі пам’ятають лікарські помилки, скандали, але скільки життів щодня рятують наші медики – про це майже не чути.
Дев’ята міська – це цілий світ. Розташована на Черемушках, вона приймає пацієнтів з усієї Одеси та області. Старий будинок з облупленою фарбою на фасаді, але всередині – сучасне обладнання і фахівці, для яких порятунок життя – щоденна робота.
“У нас унікальний колектив, – гордо сказала Наталя Петрівна. – Багато молодих лікарів, але є й ті, хто працює по тридцять-сорок років. Оце справжня одеська школа медицини”.
Коли ми прощалися, вона додала: “Напишіть про це, Олеже. Люди мають знати, що в наших лікарнях рятують життя навіть у найскладніших випадках. Це важливо”.
І я пишу. Бо історія Олени – це не просто медичний випадок. Це історія про людей, які щодня роблять неможливе. Про одеських лікарів, які, попри всі складнощі нашої медицини, продовжують боротися за кожного пацієнта.
