Ветерани взяли участь у кінно-спортивних змаганнях в Одесі
Знаєте, ніколи не перестаю дивуватись нашій Одесі. Здавалося б, знаю кожен її куточок, а вона все одно вміє здивувати. Вчора побував на нашому іподромі — місці, яке пам’ятаю ще з дитинства, коли дідусь водив мене дивитись на коней. Але цього разу все було особливим: тут проходили кінно-спортивні змагання для ветеранів.
Приїхав туди рано-вранці, коли сонце тільки-но починало підніматись над містом. Одеський іподром, який бачив кращі часи, але все ще зберігає свою велич, наповнювався людьми. Серед них — чоловіки й жінки, яких одразу виділиш у натовпі: військова виправка, сповнений гідності погляд, нашивки на одязі.
— Я вперше сів на коня у 2015-му, після повернення з АТО, — розповідає мені Микола Петренко, 42-річний ветеран. — Тоді це була просто терапія. А зараз — частина життя.
Микола служив у 28-й бригаді, був поранений під Мар’їнкою. Після госпіталю довго відновлювався, боровся з посттравматичним стресовим розладом. Саме кінна терапія допомогла йому повернутись до нормального життя.
Організація заходу
Організаторка заходу, Олена Ковальчук з ГО “Одеса-Разом”, показує мені програму змагань. Тут і виїздка, і подолання перешкод, і навіть традиційні козацькі вправи на конях.
— Минулого року ми провели перший такий захід, прийшло лише 12 ветеранів. Сьогодні маємо вже 26 учасників, — з гордістю каже Олена. — Дехто приїхав навіть з Миколаєва та Херсона.
Іподром гуде. Пахне сіном, шкірою і, звісно ж, кіньми. Цей запах ні з чим не сплутаєш. З дитинства він для мене асоціюється з чимось особливим, святковим. Пам’ятаю, як у 90-ті мама привела мене сюди на День міста. Тоді здавалось, що весь світ зібрався в Одесі подивитись на скачки.
Учасники змагань
Спостерігаю за Тетяною Василівною, 58-річною ветеранкою медичної служби. Вона гладить свого коня — вороного красеня на ім’я Грім — і щось йому шепоче.
— Ми з ним розуміємо один одного без слів, — посміхається жінка. — Знаєте, коли працюєш з такою твариною, вчишся терпінню і повазі. Це дуже допомагає після всього пережитого.
Під час змагань з подолання перешкод спостерігаю справжні дива. Ветерани, дехто з яких має видимі фізичні обмеження, демонструють неймовірну майстерність. Микола на своєму Баязеті легко долає бар’єри, ніби все життя цим займався.
— До війни я навіть близько до коней не підходив, — сміється він. — А тепер дружина жартує, що ревнує мене до Баязета.
В перерві між виступами знайомлюсь з Ігорем Степановичем, 67-річним ветераном-афганцем, який допомагає організовувати такі заходи вже багато років.
— Раніше до нас приходили тільки афганці і ветерани інших локальних конфліктів. Тепер маємо нове покоління — хлопців та дівчат з АТО/ООС. І дуже важливо, щоб ми всі були разом, підтримували один одного, — розповідає він, пригощаючи мене кавою з термоса.
Кава в Ігоря Степановича особлива — з кардамоном, як він сам каже, “по-східному”. Смакуємо напій і говоримо про те, як важливо знайти своє місце в мирному житті після війни.
Особливо зворушливим став виступ наймолодшого учасника — 23-річного Андрія, який втратив ногу під Бахмутом. Хлопець виконав складну програму з виїздки, демонструючи неймовірну гармонію з конем. Публіка аплодувала стоячи.
Терапевтичний ефект
Спілкуюсь з Вікторією Дмитрівною, тренеркою з іпотерапії, яка працює з ветеранами на базі іподрому.
— Коні мають особливу енергетику. Вони відчувають людину, її страхи, її біль. І приймають все це, не засуджуючи, — пояснює вона. — Крім того, під час їзди верхи задіяні майже всі групи м’язів, що дуже важливо для реабілітації.
За її словами, регулярні заняття кінним спортом допомагають не лише фізично відновитись, але й повернути емоційну рівновагу, впевненість у собі.
Свято єдності
Після завершення офіційної частини змагань починається справжнє одеське застілля. Столи прямо неба, домашні страви, принесені родичами учасників. Хтось дістає гітару, лунають пісні — спочатку тихі, ліричні, а потім все більш веселі.
— От бачите, — каже мені Олена Ковальчук, — наша мета не просто провести змагання. Ми створюємо спільноту, де люди можуть знайти підтримку і розуміння.
Спостерігаючи за цим святом життя, згадую слова мого діда: “Одеса — це не просто місто, це стан душі”. І сьогодні, на старому іподромі, я бачу підтвердження цих слів. Бачу, як Одеса обіймає своїх героїв, як вона лікує їхні душі.
Коли сонце почало хилитись до горизонту, ветерани отримали свої нагороди — кубки, медалі та, звичайно ж, нескінченні оплески. Але головною нагородою для всіх, здається, стало відчуття єдності та нових можливостей.
Плани на майбутнє
За словами організаторів, наступні змагання планують провести восени, а також запустити постійну програму кінної терапії для ветеранів на базі іподрому.
— Ми вже знайшли часткове фінансування від міської ради та меценатів, — ділиться планами Олена. — Але головне — є бажання і воля наших людей.
Повертаючись додому старими вуличками Молдаванки, думаю про те, скільки ще невідомих історій зберігає моя Одеса. І як важливо розповідати про ці історії — прості і водночас героїчні, сповнені болю та надії.
