Виявлення тварин Куяльницький парк: як вчені їх ідентифікують на Одещині
Ранок на Куяльницькому лимані завжди особливий. Туман легенько сповзає з води, відкриваючи сліпучо-білі соляні береги, де кожен крок залишає чіткий відбиток. Ще зі школи пам’ятаю, як ми з батьком приїжджали сюди “на природу”, і він вчив мене розрізняти сліди тварин. “Бачиш оці маленькі ямки? То лисиця пробігла”, — казав тато, показуючи на ланцюжок відбитків.
Сьогодні ці дитячі спогади ожили, коли я прибув на зустріч з науковцями Національного природного парку “Куяльницький”. Виявляється, те, що для мене було грою, для них — серйозна наукова робота.
Методи ідентифікації тварин
— Олегу, дивіться сюди, — показує мені на вологий ґрунт Світлана Петрівна, зооолог з 15-річним стажем. — Ці невеликі відбитки з чотирма пальцями і ледь помітними кігтями належать єнотоподібному собаці. А бачите, як вони розташовані парами? Це тому, що він пересувається стрибками.
На невеликій ділянці біля лиману вчені встановили спеціальні пастки для слідів — це дерев’яні рамки, наповнені вологим піском. Тварини, пробігаючи вночі, залишають чіткі відбитки, які зранку фіксують і вивчають науковці.
— Раніше ми могли тільки здогадуватися, хто живе в парку. Ставили фотопастки, але їх не так багато, та й коштують вони недешево, — розповідає Ігор Миколайович, директор наукового відділу парку. — А тепер маємо вже повноцінний “перепис населення”.
За його словами, на території парку зафіксовано понад 30 видів ссавців, і більшість з них ведуть нічний спосіб життя. Тому відбитки лап — це справжній скарб для дослідників.
Зміни у тваринному світі Куяльника
Ми прямуємо далі, вздовж берега лиману. Мій давній знайомий Анатолій Сергійович, якому вже за 70, усе життя прожив поруч з Куяльником. Приєднується до нашої імпровізованої експедиції.
— А пам’ятаєш, Олегу, раніше тут кабанів було повно? — питає, спираючись на ціпок. — Бувало, вийдеш вранці — а земля вся переорана, ніби трактор пройшов.
Науковці підтверджують — популяція диких кабанів дійсно значно скоротилась. Зате з’явилися нові мешканці.
— Минулого року ми виявили сліди шакала, — говорить Світлана Петрівна. — Для нашого регіону це відносно новий вид, який поступово розширює ареал на північ.
На моє питання, як відрізнити сліди шакала від лисиці чи собаки, зоолог усміхається:
— Це ціла наука! Відбиток шакала більший за лисячий, але менший за вовчий. Крім того, він більш видовжений, а подушечки пальців розташовані інакше.
Рідкісні види на території парку
Неподалік від місця нашої розмови — невеликі калюжі води. Вони утворилися після вчорашнього дощу, і на мокрому ґрунті видно безліч різноманітних слідів.
— О, дивіться! — радісно вигукує молодий науковий співробітник Максим. — Сліди видри! Це дуже рідкісний вид для нашої місцевості.
Він обережно вимірює відбитки спеціальною лінійкою та фотографує їх поряд з масштабною сіткою. Ці дані потім потраплять до наукової бази парку.
— На Куяльнику живе близько 5-7 видр, — пояснює Максим. — Вони дуже обережні і людям майже не показуються. Але за слідами ми можемо відстежувати їхні переміщення, місця живлення та навіть приблизну чисельність.
Читання слідів як наука
За словами науковців, вивчення слідів допомагає не лише визначити, які види мешкають у парку, але й зрозуміти їхню поведінку. Наприклад, доріжка з відбитків може розповісти, чи поспішала тварина, чи була поранена, чи несла здобич.
— Знаєте, це як читати книгу, — каже Світлана Петрівна, показуючи на переплетіння слідів біля невеликого озерця. — Ось тут їжак ішов до води, а тут зайці влаштували ігрища. А ці маленькі відбитки належать мишам-полівкам.
Особливо цікаво спостерігати за взаємодією різних видів. Науковці показують мені місце, де, судячи з відбитків, лисиця полювала на зайця. Видно, як сліди зайця раптово змінюють напрямок, а поруч з’являються лисячі.
— Тут відбулася ціла драма, — пояснює Ігор Миколайович. — Але заєць, схоже, був спритнішим — його сліди продовжуються далі, а лисячі повертають в інший бік.
Комплексний підхід до вивчення дикої природи
На Куяльнику вивчають не лише сліди лап. Науковці звертають увагу на інші ознаки присутності тварин: погризи на деревах, сліди від рогів на корі, залишки їжі, послід.
— Усе це — елементи великої мозаїки, — каже Світлана Петрівна. — З маленьких фрагментів ми складаємо повну картину життя дикої природи.
Старий Анатолій Сергійович слухає наукові пояснення з легкою усмішкою.
— А ми в дитинстві просто знали, де живе борсук, а де лисиця. Ніяких там досліджень не проводили, — каже він. — Але добре, що тепер цю справу поставили на наукову основу. Треба ж знати, кого ми тут оберігаємо.
Несподівані знахідки
Повертаючись до входу в парк, ми натрапляємо на свіжі сліди косулі біля невеликого струмка. Науковці радіють, наче діти — для них кожен новий слід це маленьке відкриття.
— А колись, років з двадцять тому, в цих місцях навіть зубра бачили, — раптом згадує Анатолій Сергійович. — Звідкись забрів, мабуть. Йшов отак повз лиман, величезний, як танк. Слідища — як тарілки.
Наукова група скептично переглядається, але ніхто не заперечує старому. Хто знає, які ще таємниці зберігає Куяльницький лиман?
Значення громадської науки
Коли ми прощаємось, Світлана Петрівна дарує мені маленький довідник із зображеннями слідів тварин нашого регіону.
— Тепер ви теж можете стати дослідником, — каже вона. — Надсилайте нам фотографії цікавих знахідок. Кожен слід важливий.
Їдучи додому, я думаю про те, що ця зустріч повернула мене в дитинство, коли кожна прогулянка природою була маленькою пригодою. І можливо, невдовзі я привезу сюди свого племінника, щоб навчити його розрізняти сліди тварин, як колись мене вчив батько.
