День міста Одеса 2024: урочистості, нагороди та нова зірка на Алеї
Хто б що не казав, а День міста в Одесі – це завжди особлива подія. І справа не тільки в офіційних церемоніях, хоча й вони бувають цікавими. Це день, коли місто наче вдихає на повні груди, коли навіть найбільш заклопотані одесити хоч на мить зупиняються і згадують – так, ми живемо в неймовірному місці.
Сьогодні, блукаючи Приморським бульваром, я спостерігав, як на фоні бірюзового моря піднімали прапори. Державний і міський. Завжди в такі моменти згадую діда Семена, який брав мене малим на ці церемонії і шепотів на вухо: “Дивись, Олежко, це наше місто дихає”. І дійсно, коли полотнища тріпотіли на вітрі, здавалося, що Одеса робить глибокий вдих перед тим, як заспівати свою особливу пісню.
– Це вже не просто традиція, це наш обов’язок – зберегти Одесу для наступних поколінь, – сказав мені сьогодні Михайло Петрович, ветеран праці порту, який стояв поруч зі мною під час церемонії. – Бачиш, скільки молоді прийшло? Значить, не все втрачено.
Церемонія нагородження на Думській площі
І справді, попри всі складнощі, цьогорічне свято зібрало чимало людей. Особливо вразила церемонія на Думській площі. Там міський голова вручав нагороди почесним громадянам. Серед них – лікарі, вчителі, захисники, підприємці. Люди, які своєю щоденною працею творять справжню Одесу, а не ту, що існує лише на туристичних листівках.
– Мене вразило, що відзначили Марію Степанівну з нашої лікарні, – поділилась зі мною Олена, медсестра з Пересипу. – Вона в свої 74 роки продовжує працювати і врятувала стільки життів, що вже й не рахує. Для неї ця нагорода – визнання не лише її праці, але й усіх медиків міста.
Нова зірка на Алеї Зірок
Після офіційної частини я прогулявся до Алеї Зірок. Там відкривали нову зірку – цього разу присвячену видатному одеському науковцю. Зібралася ціла юрба – від поважних професорів до студентів-першокурсників. І знову відчувалася ця особлива одеська атмосфера, коли розмиваються кордони між поколіннями, професіями, статками.
– А знаєте, – сказав мені сивий професор, витираючи запітнілі окуляри, – найбільше радує, що сьогодні сюди прийшли не тільки з обов’язку чи цікавості. Люди прийшли з любові до міста.
Мене завжди вражало, як одесити, попри весь свій скептицизм і схильність до іронії, насправді відчайдушно люблять своє місто. Це помітно в дрібницях: як дбайливо літня жінка з Молдаванки витирає лавку перед тим, як сісти; як молодий хіпстер з Таїрова піднімає кинуту кимось пляшку; як рибалка на Ланжероні розповідає туристам про історію причалів.
Святкування на Грецькій площі
На Грецькій площі розгорнулася справжня феєрія – виступи музичних колективів, майстер-класи, виставки. Діти з радісним вереском носилися між ятками з сувенірами, літні пари повільно танцювали під саксофон вуличного музиканта, а художники-аматори намагалися вхопити на свої полотна мить святкової Одеси.
– Щороку кажу собі, що не піду – натовп, гамір, а все одно приходжу, – зізналася мені Раїса Мойсеївна, моя колишня вчителька літератури. – Бо День міста – це як день народження близької людини. Можна не любити шум і гостей, але пропустити таку подію – гріх.
Розваги для найменших
До речі, цього року організатори потурбувалися й про найменших одеситів. На Театральній площі облаштували дитячу зону з аніматорами, атракціонами та майстер-класами. Мій племінник Марк повернувся звідти з саморобним корабликом і твердим наміром стати капітаном далекого плавання, “як прадідусь Семен”.
Вечірня програма обіцяє бути не менш насиченою. Концерт на Потьомкінських сходах, світлове шоу і, звичайно ж, феєрверк, без якого одесити не уявляють святкування.
Значення свята в нинішні часи
– Багато хто каже, що нині не час для свят, – поділився зі мною думками Віктор, волонтер, з яким ми перетнулися біля Оперного театру. – Але я вважаю, що саме зараз нам особливо важливо відчувати єдність, відчувати своє місто. Це дає сили.
І я з ним погоджуюсь. День міста цього року – це не просто розваги та концерти. Це нагадування кожному одеситу: ми – частина чогось більшого, частина міста з особливою душею, яке вже стільки пережило і завжди залишалося собою.
Повертаючись додому Приморським бульваром, я мимоволі уповільнив крок біля пам’ятника Дюку. Звідси видно і море, і порт, і старі квартали. Вся Одеса як на долоні. І здається, що місто підморгує тобі: “Ну що, дожили до ще одного дня народження? Давай святкувати, бо я того варте”.
І важко з цим не погодитись.
