Максим Кривцов Герой України: посмертне звання поету
Вчора зайшов до “Книгарні на Пантелеймонівській” — того самого місця, де ми з Максимом колись годинами перебирали томики поезії. Книгар Семен Ілліч, побачивши мене, тільки кивнув у бік полички з новими виданнями: “Бачив вже? Перевидали його збірку. Тепер з посвятою Герою України“.
Звістка про присвоєння Максиму Кривцову звання Героя України прийшла до Одеси якось по-особливому тихо. Без фанфар, без гучних заголовків. Як і сам Макс — скромний, глибокий, справжній. Одесит, поет, воїн.
— Знаєш, Олег, — каже мені Семен Ілліч, поправляючи окуляри, — коли він приходив сюди останнього разу, то купив томик Стуса. Сказав: “Треба перечитати перед фронтом”.
Шлях воїна-поета
Максим загинув на початку жовтня під Бахмутом. Командир взводу, позивний “Дали”, 3-я штурмова бригада. Для багатьох він був просто військовим, але для нас, одеситів, — насамперед поетом, голосом нашого покоління.
Познайомилися ми ще студентами. Я тоді писав репортажі для районки, а він вже видав першу збірку віршів “Вірші з війни“. Пам’ятаю наші довгі прогулянки Приморським бульваром, його тихий голос, коли читав нові рядки. Море і війна — дві стихії, що завжди були в його віршах.
— Кривцов не просто писав про війну, він її знав ізсередини, — розповідає Марина Ковальчук, керівниця літературного клубу “Морська хвиля”. — З 2014-го воював як доброволець, потім повернувся до мирного життя, а з початком повномасштабного вторгнення знову пішов захищати країну.
Спогади друзів
Біля Оперного театру зустрічаю Дмитра, однокласника Максима. Зупиняємося, закурюємо.
— Ми на Молдаванці росли, на Градоначальницькій, — згадує він. — Макс завжди був трохи не від світу цього. Коли всі ганяли м’яча, він міг годинами читати книжки на лавці. А ще любив ходити до моря в будь-яку погоду. Казав: “В шторм море найчесніше”.
Звання Героя України Максиму Кривцову присвоєно Указом Президента за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Але за цими офіційними словами — історія людини, яка свідомо обрала свій шлях.
— Знаєте, в чому була його особливість? — розмірковує Олена Петрівна, викладачка Одеського коледжу журналістики. — Він умів говорити про найстрашніше просто і чесно. Без пафосу, без надриву. І в житті, і у віршах.
Пам’ять міста
Зараз на фасаді будинку на Пушкінській, де розташована Одеська обласна бібліотека імені Грушевського, з’явився мурал із портретом Максима. Тепер він дивиться на рідне місто своїм задумливим поглядом — таким, яким його запам’ятали друзі.
Поруч з муралом — рядки з його вірша: “Море вчить нас бути глибокими. Війна — чесними“.
— Ми плануємо видати повне зібрання його творів, — ділиться планами Віктор Степанович з видавництва “Одеська хвиля”. — Максим залишив багато рукописів. Останні вірші писав навіть на передовій, в окопах. Хочемо, щоб його голос не загубився.
Слово побратимів
На Преображенській зустрічаю колишніх побратимів Максима — Антона і Сергія. Вони тільки повернулися з ротації.
— Коли ми дізналися про звання Героя для Макса, просто мовчки випили за нього, — каже Антон. — Він не любив гучних слів. Але для нас він був героєм задовго до офіційного визнання. Він умів вселити надію навіть у найважчі моменти.
Сергій показує на своєму телефоні фото: Максим в окопі, щось пише в блокноті.
— Це за два дні до того… Сказав, що закінчує новий цикл віршів. Не встиг.
Слова матері
Мати Максима, Надія Павлівна, живе тепер на Фонтані. Зустрічаємося з нею біля будинку, йдемо разом до моря.
— Знаєте, він завжди казав, що Одеса — це місто, де можна дихати на повні груди, — говорить вона, дивлячись на хвилі. — Любив це місто до нестями. І воював за нього теж.
В її руках — потертий блокнот з останніми віршами сина. Деякі написані олівцем, нашвидкуруч. Вона дозволяє мені переписати кілька рядків.
Місто директорів, моряків і поетів,
Місто, де сонце торкається моря щодня.
Я повернуся до тебе — живим чи в легендах,
Але повернуся, це обіцянка моя.
Присвоєння звання Героя України поету Максиму Кривцову — це визнання не лише його військового подвигу, але й культурного внеску. Він став голосом воєнного покоління, що зберіг людяність і глибину посеред хаосу війни.
Прощання
Ввечері приходжу на Дерибасівську. Тут, у дворику за “Міською кав’ярнею”, ми часто сиділи з Максимом, обговорюючи книжки, політику, майбутнє. Замовляю каву, дивлюся на порожній стілець навпроти.
— Ви до Макса? — несподівано питає офіціантка. — Вчора тут цілий вечір його друзі сиділи, вірші читали. Сказали, що тепер щомісяця будуть збиратися.
Так Одеса прощається зі своїм сином і вшановує свого Героя. Не гучними промовами, а тихими розмовами, морським шумом і віршами, які назавжди залишаться з нами.
