Нагородження родин загиблих військових Одещина: вручення відзнак у Кодимі та Куяльнику
Вчора був важкий день. Довелося їхати на Кодимщину, звідки родом мій дід, але не з приводу родинних справ. Такі поїздки ніколи не бувають легкими – вручення державних нагород родинам загиблих військових завжди крає серце.
Виїхав з Одеси рано-вранці, коли місто тільки прокидалося. Пам’ятаю, як дитиною батьки брали мене в ці краї – тоді дорога здавалася нескінченною. Зараз траса значно краща, але думки про мету поїздки робили кожен кілометр важчим.
Відвідини Кодими
В Кодимі мене зустрів місцевий голова громади. По очах видно – для нього це теж не просто формальність. Кожного загиблого він знав особисто, як і їхні родини.
“Знаєте, Олеже, у нас тут всі свої. Коли хлопці йшли на фронт, проводжало все місто. А тепер от так зустрічаємо…”, – промовив він, відвертаючи погляд.
У приміщенні сільської ради зібралися родини трьох загиблих воїнів. Мати Сергія Петренка тримала в руках хустинку, якою час від часу витирала сльози. Батько сидів поруч, обличчя мов камінь – тільки в очах біль, який не передати словами. Дружина Віталія Корнієнка прийшла з маленьким синочком, який постійно запитував, де тато і коли повернеться.
“Мамо, а тато побачить цю медаль? Ми йому покажемо?” – ці слова змусили всіх присутніх відвернутися, щоб приховати сльози.
Родина Максима Дорошенка – батьки і молодший брат – трималися разом, ніби підтримуючи один одного, щоб не впасти.
Коли прийшов час зачитувати укази президента про нагородження, я намагався тримати голос рівним, але відчував, як він тремтить. Орден “За мужність” III ступеня – посмертно… Кожне таке слово – як постріл.
Після офіційної частини родичі розповідали про своїх героїв. Батько Сергія згадував, як син з дитинства мріяв стати військовим.
“Він ще в школі організував гурток з військової підготовки. Всіх однокласників затягнув. А коли почалася війна в 2014-му, першим пішов добровольцем. Повернувся, працював, а потім знову пішов захищати – вже в лютому 2022-го…”
Церемонія у Куяльнику
З Кодими поїхав до села Куяльник, де також мали вручати нагороди родинам двох загиблих бійців. Дорогою згадував свою першу журналістську практику – писав про ветеранів Другої світової. Тоді думав, що війна – це щось із далекого минулого. Як же ми помилялися…
В Куяльнику церемонія проходила у місцевому будинку культури. Тут зібралося майже все село – підтримати родини Андрія Ковальчука та Дмитра Сидоренка. Андрій був фермером, Дмитро – вчителем фізкультури. Обидва пішли захищати Україну з перших днів повномасштабного вторгнення.
Вдова Андрія розповіла, як він планував розширювати господарство:
“Ми купили ще 5 гектарів землі за місяць до війни. Мріяли про новий трактор. Андрій казав, що наші діти мають продовжити справу, щоб земля працювала. Тепер доведеться самій…”
Мати Дмитра, Марія Петрівна, вчителька з 40-річним стажем, поділилася спогадами:
“Мій Діма виховав не одне покоління спортсменів. До нього на тренування приходили навіть з сусідніх сіл. А скільки разів наші шкільні команди перемагали на обласних змаганнях! Всі його любили – і діти, і батьки. Він мав таку силу в руках, а серце – ніжне, як у дитини…”
Після церемонії місцеві запросили мене на обід. Відмовити було неможливо – в наших селах це сприйняли б як образу. За столом говорили вже не тільки про загиблих, а й про життя – про проблеми з водою в селі, про те, як важко стало вирощувати овочі через посуху, про те, що молодь виїжджає.
“Раніше в нашій школі було 300 учнів, а тепер лише 120”, – поділився директор школи. – “Але ми тримаємося. Хочемо створити меморіал нашим загиблим героям – щоб діти знали, хто захищав їхнє майбутнє”.
Повернення до Одеси
Дорогою назад до Одеси думав про ці родини, про їхню гідність у горі, про те, як важливо, щоб пам’ять про загиблих жила. І про те, що найкращий спосіб вшанувати їхній подвиг – збудувати ту Україну, за яку вони віддали життя.
Для мене, одесита, такі поїздки – це нагадування, що наше місто-герой біля моря – лише частина великої країни. Країни, де в кожному селі й місті є свої герої. І поки ми пам’ятаємо про них – вони з нами.
Повертаючись увечері в Одесу, дивився, як сонце сідає за горизонт. Завтра буде новий день. І нові історії, які треба розповісти. Бо журналістика – це не просто професія. Це обов’язок бути голосом тих, хто вже не може говорити сам.
