Проводи на пенсію
Сьогодні ми з колегами проводжали на пенсію двох наших легенд — Миколу Петровича і Семена Яковича. Разом вони віддали рятувальній службі Одеси понад 55 років. П’ятдесят п’ять, ви тільки вдумайтесь! Ці люди рятували одеситів, коли я ще на Молдаванці в козаки-розбійники грав.
Приїхав на Пересип рано-вранці, ще сонце тільки піднімалося над морем. Біля старої будівлі рятувальної станції вже зібрались хлопці, готували святковий стіл просто неба. Хтось приніс домашнє вино, хтось — мамині пиріжки. Атмосфера як на день народження, але з легким присмаком суму.
Спогади
— Олеже, ти ж пам’ятаєш, як Петрович тебе на інтерв’ю відшив років десять тому? — сміється Андрій, молодий рятувальник, з яким ми колись разом у коледжі навчалися.
Ще б не пам’ятати. Тоді я, зелений журналіст районної газети, прибіг на Ланжерон після шторму, щоб взяти коментар у рятувальників. А Микола Петрович глянув на мене спідлоба та й каже: “Хлопче, спочатку навчись плавати по-людськи, а тоді вже про шторми писатимеш”.
Тепер цей самий Петрович сидить за столом, сивий як лунь, але очі все ті ж — гострі, блакитні, як море у безвітряну погоду. Поряд — Семен Якович, його давній товариш. Два ветерани, два стовпи одеської рятувальної служби.
Британські туристи
— Миколо Петровичу, а пам’ятаєте той випадок з британськими туристами? — питаю, сідаючи поруч.
— Та як же його забудеш, — усміхається старий. — То був 1998-й, шторм несподівано налетів. Двоє англійців вирішили, що вони розумніші за море. Виплили далеко, а коли зрозуміли, що не дотягнуть до берега, вже пізно було. Добре, що ми з Семеном на чергуванні були.
Семен Якович підхоплює:
— Петрович тоді таке виробляв! В таку хвилю поплив, що я вже думав — обох втратимо. Але ж витягнув! А англійці потім нас ромом своїм шотландським пригощали, все дякували. Сміялися: “Ми думали, в Одесі рятувальники тільки у червоних плавках бігають, як у кіно”.
Святкування
На станцію потроху підтягуються й інші — молоді рятувальники, старі друзі, навіть міський чиновник з управління з надзвичайних ситуацій приїхав. Приносять подарунки, тиснуть руки, обіймаються.
Від управління ветеранам вручили годинники та почесні грамоти. Але найцінніший подарунок — альбом з фотографіями за всі роки служби. Гортаємо разом — ось молодий Петрович у 80-х, ось відкриття нової станції на Аркадії, ось спільне фото після складної операції порятунку 2005 року.
— Найстрашніше, — каже Семен Якович, відпиваючи компот, — це коли дітей рятуєш. Ось ти їх витягаєш, а в голові тільки одна думка: “Живий чи ні?”. І знаєте, руки трусяться, але працюють самі, як по інструкції.
Відчуття пенсіонерів
Питаю у ветеранів, що вони відчувають, ідучи на пенсію.
— Ой, Олежик, та що там відчувати, — Микола Петрович розводить руками. — Час прийшов. Спина вже не та, коліна не ті. Але серце все ще на місці. І я ж не зовсім прощаюся. Буду приходити до хлопців, досвід передавати. Та й на море все одно щодня ходитиму — воно ж як наркотик, без нього не можу.
За сусіднім столом молоді рятувальники розповідають байки. Серед них — Денис, внук Семена Яковича. Сімейна династія продовжується.
— Дід мене малим на станцію приводив, — розповідає Денис. — Навчив плавати ще до школи. Казав: “Одесит, який не вміє плавати — не одесит, а недорозуміння“. А коли я вирішив піти в рятувальники, він мені всі мізки проїв своїми настановами.
Підсумки кар’єри
З боку моря дме свіжий бриз. Старі рятувальники все частіше поглядають на воду — звичка, вироблена роками. Навіть на власному проводжанні вони не можуть розслабитися повністю.
За даними управління з надзвичайних ситуацій, за роки служби Микола Петрович врятував 78 людей, Семен Якович — 64. Але самі вони ці цифри не пам’ятають. Кажуть, не рахували ніколи.
— Петро Васильович, наш колишній начальник, завжди говорив: “Рятувальник — це не професія, це діагноз“, — згадує Микола Петрович. — І правда. Ми ж навіть у відпустці на пляжі автоматично всіх плавців очима рахуємо, за горизонт визираємо.
Прощання
Прощання затягується до вечора. Ніхто не хоче розходитися. Врешті вирішують продовжити на наступний день — усі разом підуть на пляж. “Просто відпочивати, а не працювати”, — наполягає Семен Якович.
Вже прощаючись, питаю у Миколи Петровича, чи є у нього якась мрія на пенсії.
— Мрія? — він замислюється, вдивляючись у море. — Щоб внуки навчилися поважати воду. Не боятися, а саме поважати. Море, Олежику, воно як життя — красиве, але небезпечне. Якщо забудеш про обережність — миттю проковтне.
На станції запалюють ліхтарі. Молоді рятувальники прибирають столи, готуються до нічного чергування. А двоє старих друзів ще довго сидять на лавці біля води, згадуючи свою молодість і тих, кого вдалося витягти з морської безодні. За їхніми спинами — наше одеське море, яке вони так добре знають і яке подарувало їм сенс життя.
