Одеса знову зустрічає своїх дітей
Вчора пізно ввечері на залізничний вокзал прибув потяг з Дніпра, яким повернулися до України 17 дітей, вивезених окупантами. Серед них і маленька Соня, яку батьки не бачили майже два роки.
Стою на пероні, серед десятків людей з квітами та м’якими іграшками. Бачу заплакані обличчя, тремтячі руки, очі, що вдивляються у вікна вагонів. Кілька матерів поряд зі мною майже не дихають від хвилювання.
— Я вже не вірила, що побачу Соню, — шепоче мені Олена, міцно стискаючи в руках плюшеве ведмежа. — Її забрали з дитячого садочка під час окупації Бердянська. Два роки пекла. Два роки я не знала, чи жива моя дитина.
Процес повернення дітей
Потяг повільно зупиняється. Першими виходять представники Офісу Президента та міжнародних організацій. Андрій Єрмак, який особисто координує процес повернення українських дітей, виглядає втомленим, але задоволеним.
— Кожна дитина — це окрема операція, — пояснює він журналістам. — І кожна історія унікальна та болісна.
За його словами, з початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути вже понад 500 дітей. Але тисячі ще залишаються в окупації.
На пероні впізнаю Михайла Федорова, мого однокласника з Приморського району, який тепер працює в організації «Діти війни». Він розповідає, що процес повернення часто вимагає місяців складних переговорів.
— Розумієш, Олеже, росіяни використовують наших дітей як товар. Торгуються, як на Привозі, але ставки зовсім інші, — каже Михайло, заїкаючись від емоцій. — За кожним поверненням — титанічна робота юристів, дипломатів, психологів.
Історії повернення
На моїх очах відбуваються зустрічі, які неможливо забути. Сьогодні повернулися діти з Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини. Деякі були вивезені примусово, інших забрали під час так званих «евакуацій». Багатьох намагалися «перевиховати» у російських таборах.
П’ятнадцятирічний Максим з Маріуполя розповідає, що його примушували вчити російську історію та називати Україну «нацистською державою».
— Я вдавав, що вірю всьому, що вони казали. Але щоночі згадував нашу школу на Фонтані, де ми з друзями проводили кожне літо.
Мені боляче дивитися на цих дітей. Деякі виглядають розгубленими, інші — не по-дитячому серйозними. В їхніх очах — мішанина страху, радості і якоїсь дивної дорослості.
Реабілітація та підтримка
Соціальні працівники пояснюють, що попереду — довгий шлях реабілітації. У багатьох дітей спостерігаються ознаки посттравматичного стресу, тривожності, проблеми з адаптацією.
— Ми працюємо з кожною дитиною індивідуально, — розповідає Ірина, психолог з одеського центру «Берегиня». — Найважче, коли дитині намагалися змінити національну ідентичність. Це все одно, що вирвати частину душі.
Мене особливо зачепила історія братів Сашка і Міші з Херсонщини. Хлопчики були розлучені під час окупації — молодшого відправили до дитячого будинку в Криму, старшого — до Росії. Тепер вони знову разом, але майже не розмовляють між собою.
— Повертаються різними шляхами, — пояснює Тарас Шевченко, представник уповноваженого з прав людини. — Іноді через треті країни, часом завдяки міжнародним організаціям, інколи — через прямі переговори.
На вокзалі розгорнуто пункти психологічної допомоги, медики перевіряють стан здоров’я кожної дитини. Волонтери роздають теплий одяг та їжу.
Повернення до життя
Зустрічаю стареньку Раїсу Марківну з Молдаванки, яка прийшла зустрічати онуку своєї сусідки. Вона принесла домашні котлети та пиріжки з вишнями.
— Дитинко, як же тебе чекали! Все місто чекало! — каже вона, обіймаючи маленьку дівчинку, яка несміливо всміхається у відповідь.
Спостерігаючи за цими зустрічами, розумію, що за кожною з них — нескінченна робота. Представники президентського офісу підтверджують: процес повернення дітей залишається одним з найскладніших гуманітарних викликів.
Чотирнадцятирічна Марійка з Бердянська, тримаючи маму за руку, розповідає, що мріє про морозиво на Дерибасівській.
— Я кожного дня уявляла, як повертаюся додому, — каже дівчинка. — В найстрашніші моменти згадувала запах моря і смак шоколадного пломбіру біля Оперного.
Наостанок підходжу до Єрмака, який втомлено спирається на колону. Питаю про майбутні операції з повернення.
— Робота триває цілодобово, — відповідає він. — Кожна історія успіху додає нам сил. Але попереду ще багато роботи. Дуже багато.
Розумію, що ці діти повернулися іншими. Як і наше місто. Як і всі ми. Але найважливіше, що вони повернулися додому.
Олена, мама маленької Соні, обіцяє мені, що завтра вони підуть до моря — просто послухати хвилі і погодувати чайок. І в цей момент я по-справжньому відчуваю, що означає повернення.
Повернення до Одеси. До України. До життя.
