Повернення дітей з окупації 2024: Єрмак повідомив про повернення 17 дітей

Олег Чигрин
Автор:
Олег Чигрин - Журналіст-репортер з питань життя міста та районів
5 хв читання

Одеса знову зустрічає своїх дітей

Вчора пізно ввечері на залізничний вокзал прибув потяг з Дніпра, яким повернулися до України 17 дітей, вивезених окупантами. Серед них і маленька Соня, яку батьки не бачили майже два роки.

Стою на пероні, серед десятків людей з квітами та м’якими іграшками. Бачу заплакані обличчя, тремтячі руки, очі, що вдивляються у вікна вагонів. Кілька матерів поряд зі мною майже не дихають від хвилювання.

— Я вже не вірила, що побачу Соню, — шепоче мені Олена, міцно стискаючи в руках плюшеве ведмежа. — Її забрали з дитячого садочка під час окупації Бердянська. Два роки пекла. Два роки я не знала, чи жива моя дитина.

Процес повернення дітей

Потяг повільно зупиняється. Першими виходять представники Офісу Президента та міжнародних організацій. Андрій Єрмак, який особисто координує процес повернення українських дітей, виглядає втомленим, але задоволеним.

— Кожна дитина — це окрема операція, — пояснює він журналістам. — І кожна історія унікальна та болісна.

За його словами, з початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути вже понад 500 дітей. Але тисячі ще залишаються в окупації.

На пероні впізнаю Михайла Федорова, мого однокласника з Приморського району, який тепер працює в організації «Діти війни». Він розповідає, що процес повернення часто вимагає місяців складних переговорів.

— Розумієш, Олеже, росіяни використовують наших дітей як товар. Торгуються, як на Привозі, але ставки зовсім інші, — каже Михайло, заїкаючись від емоцій. — За кожним поверненням — титанічна робота юристів, дипломатів, психологів.

Історії повернення

На моїх очах відбуваються зустрічі, які неможливо забути. Сьогодні повернулися діти з Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини. Деякі були вивезені примусово, інших забрали під час так званих «евакуацій». Багатьох намагалися «перевиховати» у російських таборах.

П’ятнадцятирічний Максим з Маріуполя розповідає, що його примушували вчити російську історію та називати Україну «нацистською державою».

— Я вдавав, що вірю всьому, що вони казали. Але щоночі згадував нашу школу на Фонтані, де ми з друзями проводили кожне літо.

Мені боляче дивитися на цих дітей. Деякі виглядають розгубленими, інші — не по-дитячому серйозними. В їхніх очах — мішанина страху, радості і якоїсь дивної дорослості.

Реабілітація та підтримка

Соціальні працівники пояснюють, що попереду — довгий шлях реабілітації. У багатьох дітей спостерігаються ознаки посттравматичного стресу, тривожності, проблеми з адаптацією.

— Ми працюємо з кожною дитиною індивідуально, — розповідає Ірина, психолог з одеського центру «Берегиня». — Найважче, коли дитині намагалися змінити національну ідентичність. Це все одно, що вирвати частину душі.

Мене особливо зачепила історія братів Сашка і Міші з Херсонщини. Хлопчики були розлучені під час окупації — молодшого відправили до дитячого будинку в Криму, старшого — до Росії. Тепер вони знову разом, але майже не розмовляють між собою.

— Повертаються різними шляхами, — пояснює Тарас Шевченко, представник уповноваженого з прав людини. — Іноді через треті країни, часом завдяки міжнародним організаціям, інколи — через прямі переговори.

На вокзалі розгорнуто пункти психологічної допомоги, медики перевіряють стан здоров’я кожної дитини. Волонтери роздають теплий одяг та їжу.

Повернення до життя

Зустрічаю стареньку Раїсу Марківну з Молдаванки, яка прийшла зустрічати онуку своєї сусідки. Вона принесла домашні котлети та пиріжки з вишнями.

— Дитинко, як же тебе чекали! Все місто чекало! — каже вона, обіймаючи маленьку дівчинку, яка несміливо всміхається у відповідь.

Спостерігаючи за цими зустрічами, розумію, що за кожною з них — нескінченна робота. Представники президентського офісу підтверджують: процес повернення дітей залишається одним з найскладніших гуманітарних викликів.

Чотирнадцятирічна Марійка з Бердянська, тримаючи маму за руку, розповідає, що мріє про морозиво на Дерибасівській.

— Я кожного дня уявляла, як повертаюся додому, — каже дівчинка. — В найстрашніші моменти згадувала запах моря і смак шоколадного пломбіру біля Оперного.

Наостанок підходжу до Єрмака, який втомлено спирається на колону. Питаю про майбутні операції з повернення.

— Робота триває цілодобово, — відповідає він. — Кожна історія успіху додає нам сил. Але попереду ще багато роботи. Дуже багато.

Розумію, що ці діти повернулися іншими. Як і наше місто. Як і всі ми. Але найважливіше, що вони повернулися додому.

Олена, мама маленької Соні, обіцяє мені, що завтра вони підуть до моря — просто послухати хвилі і погодувати чайок. І в цей момент я по-справжньому відчуваю, що означає повернення.

Повернення до Одеси. До України. До життя.

Поділитися цією статтею
Журналіст-репортер з питань життя міста та районів
Стежити:
Олег — одесит у третьому поколінні, знає це місто як власну кишеню. Народився на Молдаванці, навчався в Одеському коледжі журналістики, пізніше — в Одеському університеті. Починав як кореспондент для районної газети, згодом працював у міському радіо та як стрингер для онлайн-медіа. Його стиль — живий репортаж, де головну роль грають не цифри, а люди. Він пише про те, як змінюється Одеса: від комунальної реформи до відкриття нових скверів, від транспортних проблем до ініціатив громад.
Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *