Повернення українських військовополонених: емоційне звільнення з полону
Коли зранку я вийшов на Приморський бульвар попити кави, десь за спиною почув розмову двох бабусь на лавочці. “Ти бачила, яких наших хлопців повернули? Боже, які худі… А один усміхався так, наче все життя чекав цього дня”. І справді, вчорашній обмін полоненими – подія, яка зачепила кожного одесита.
Пам’ятаю, як у дитинстві дідусь розповідав мені історії про війну. Тоді вони здавались далекими, майже казковими. А сьогодні ми знову говоримо про полон, обміни, повернення. Тільки це вже не історії з минулого – це наша реальність.
Повернення захисників
Учора Україна повернула з російського полону 49 захисників. Серед них і наші, одеські хлопці. Йду Приморським бульваром і думаю про те, скільки разів вони, можливо, гуляли тут само, дивились на море, мріяли. А потім опинились у пеклі.
– Мій племінник був у полоні чотири місяці, – розповідає мені Ірина Степанівна, 67-річна вчителька на пенсії, яку я зустрів біля пам’ятника Дюку. – Коли повернувся, довго не міг звикнути до нормального життя. Здригався від гучних звуків, майже не говорив. На кожен обмін дивлюся і плачу.
Голоси волонтерів
Зустрічаю Максима, волонтера, який допомагає сім’ям полонених. Він каже, що для родин кожен день очікування – випробування.
– Найстрашніше – невідомість. Коли ти не знаєш, чи жива людина, як з нею поводяться, чи отримує медичну допомогу. Учора одна мама вперше за рік побачила сина по відео з обміну і не впізнала. Настільки він змінився.
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, з початку повномасштабного вторгнення додому повернулись уже 2828 українців. Але тисячі все ще чекають на повернення.
Історії одеситів
Зайшов на Привоз купити свіжої риби. Біля рибного ряду продавчиня Люда, яка знає мене ще з часів, коли я писав перші репортажі для районки, показує на своєму телефоні фото хлопця.
– Це мій хрещеник. Служить з 2015-го. Третій рік у полоні. Щоночі молюся, щоб у наступному обміні був він.
Одеса – місто, яке вміє чекати. Біля входу в порт, де колись мій батько працював вантажником, бачу синьо-жовті стрічки на деревах. Хтось пов’язав. Тут особливо відчуваєш символічність цих обмінів – морське місто знає ціну поверненню додому.
Психологічна підтримка
Вечором зустрічаю на Дерибасівській Андрія, з яким разом навчались у школі. Він тепер психолог, працює з ветеранами.
– Повернення з полону – це тільки початок довгого шляху, – каже він серйозно. – Для багатьох це психологічна травма, яка потребує місяців, а то й років роботи. Ми вчимось, як допомагати правильно, бо з таким масштабом травми раніше не стикалися.
Надія рідних
Біля пам’ятника Бабелю на Молдаванці, де пройшло моє дитинство, бачу дівчину, яка вішає плакат “Поверніть всіх”. Підходжу познайомитись. Оксана, 24 роки, її брат у полоні з літа 2022-го.
– Кожен обмін – це надія. І страх. Боїшся побачити рідне обличчя на відео й водночас боїшся його не побачити.
Повертаюся додому повз Воронцовський палац, де колись зустрічав світанки з друзями після випускного. Вітер з моря приносить особливий одеський запах – солоний, з нотками акацій. Думаю про тих, хто зараз його не відчуває, але мріє повернутися.
У під’їзді зустрічаю сусіда, дядю Колю. Він, як завжди, у своєму синьому береті, з яким не розлучається з часів служби на флоті.
– Ти бачив, Олеже? Наших повернули! – його очі блищать. – Значить, і моїх хлопців з бригади колись повернуть. Треба вірити.
І я вірю. Бо кожен, хто повертається додому – це маленька перемога. І доки ми пам’ятаємо про тих, хто в полоні, вони справді повернуться. До рідного міста, де море зустрічає їх запахом свободи.
