Останній захисник Зміїного повернувся додому після полону
Вчора в Ізмаїлі – день, який запам’ятається надовго. Роман Грибов, останній із захисників легендарного острова Зміїний, нарешті повернувся додому з російського полону. Я побував на зустрічі, яку влаштували земляки на міській площі. Такого щирого єднання не бачив давно.
“Я просто робив свою роботу”, – каже Роман, поки його обіймають рідні, друзі, просто незнайомі люди. В очах – втома і радість, що випробування позаду. Стримано посміхається, дякує кожному за підтримку. На запитання про полон відповідає коротко: “Було складно, але думка про дім давала сили“.
А я пам’ятаю перші дні війни, коли ми всі завмерли від його знаменитого “Русский военный корабль, иди на**й“. Ця фраза стала символом нашого опору. Тоді ніхто не знав, що станеться з гарнізоном Зміїного. Ходили різні чутки, а сім’ї захисників острова жили в невідомості.
“Найстрашніше – це невідомість”, – розповідає мені Олена, дружина Романа. Її очі червоні від сліз, але тепер це сльози щастя. “Місяцями не знала, живий чи ні. Перший дзвінок від нього – це було ніби друге народження”.
Зустріч героя
На площі зібралися сотні людей. Хтось приніс синьо-жовті повітряні кульки, хтось – саморобні плакати “Герої не вмирають”. Старенька бабуся простягає Роману домашній пиріг: “Синку, я за тебе щодня молилася”. Чоловік зніяковіло приймає подарунок, дякує. Видно, що непросто йому в центрі такої уваги.
Мер Ізмаїла вручає захиснику символічний ключ від міста. “Наше місто пишається тобою, Романе. Твоя стійкість – приклад для всіх нас“.
Біля імпровізованої сцени – його побратими з військової частини. Обіймаються міцно, по-чоловічому, без зайвих слів. Все розуміють без них.
“Ми з Романом ще в школі за одною партою сиділи”, – розповідає мені Сергій, його давній друг. “Завжди був такий – небагатослівний, але якщо щось сказав, то слова дотримає. Героєм він став не 24 лютого, а набагато раніше – коли обрав шлях захисника”.
Єдність громади
Ізмаїл – місто особливе, тут багато націй живе в мирі та злагоді. І сьогодні на площі – всі разом: українці, болгари, гагаузи, молдавани. Старий рибалка, дядько Петро, як завжди, говорить сумішшю мов: “Наш хлопець, одеський. Такі не здаються, даже якщо противник сильніший. Мой батько теж воював, я знаю, що це таке”.
До речі, про сім’ю Романа. Військова династія – дід служив на флоті, батько також. Вибір професії був майже визначений долею. Після школи – військове училище, потім служба. “Тепер хочу відпочити, побути з родиною”, – каже Роман. Це перше, про що він думав у полоні.
Міський оркестр грає гімн України, і площа завмирає. Дехто не стримує сліз. Це момент, коли відчуваєш – ми один народ, одна країна. Попри все.
Біля меморіалу загиблим воїнам – живий коридор із людей. Роман кладе квіти, стоїть мовчки. Думає про тих, хто не повернувся.
Спогади про полон
“Я бачив, як наші хлопці трималися в полоні, – розповідає він пізніше, коли офіційна частина закінчилася. – Ніхто не зламався. Це дає віру, що ми витримаємо все“.
Увечері на Приморському бульварі – спонтанний концерт. Місцеві музиканти зібралися разом, співають народні пісні та сучасні хіти. Роман сидить у колі близьких, посміхається. Поруч – маленький племінник, який не відходить від дядька ні на крок.
“Ви питаєте, про що я мрію? – замислюється Роман, коли я підходжу до нього наприкінці вечора. – Про мир. Щоб всі наші повернулися додому. І щоб більше ніколи не було війни”.
Море шумить зовсім поруч. Темна вода зливається з небом, десь там, далеко, маленькою крапкою височіє острів Зміїний. Тепер для ізмаїльців він став не просто географічною точкою, а символом незламності.
А Роман іде додому – туди, де на нього чекали так довго. Де кожного дня молилися за його повернення. Ще один герой повернувся з полону. Але скільки ще чекають на визволення?
