Примусова депортація українців з Росії — 65 осіб повернули додому

Олег Чигрин
Автор:
Олег Чигрин - Журналіст-репортер з питань життя міста та районів
4 хв читання

Примусова депортація українців з Росії — 65 осіб повернули додому

Вчора повернувся з виїзду на північні райони області. Мав зустріч з родинами, яких нещодавно вдалося повернути з примусової депортації з Росії. Історії, що ріжуть серце, скажу я вам.

Ви тільки уявіть — 65 наших співвітчизників, яких росіяни вивезли в якусь буферну зону на кордоні з Грузією. Люди жили там у нелюдських умовах, без документів, без зв’язку з рідними. Багато хто з них — з окупованих територій, їх вивезли проти волі.

Історії постраждалих

Познайомився з Оксаною, жінкою років сорока з Херсонщини. Каже, що спочатку обіцяли «тимчасове переселення для безпеки», а потім просто кинули в якомусь поселенні біля грузинського кордону. Документи забрали, зв’язку з рідними — мінімум.

— Олег, ви не уявляєте, що це таке — щодня не знати, чи побачиш колись дітей, — розповідає вона, витираючи сльози. — Мої двоє старших залишилися з бабусею в Одесі, а мене вивезли з молодшим. Казали — на пару тижнів.

Її історія — одна з десятків подібних. Людей використовували як дешеву робочу силу, багато хто працював майже безкоштовно. Деякі — на будівництвах, інші — на сільгоспроботах.

Ще один чоловік, Степан, колишній моряк з нашого порту, розповів, що його схопили під час спроби виїхати з окупованого Криму. Документи забрали, змусили працювати на якомусь складі біля Владикавказу.

— Тікати було нікуди, — згадує він. — Навколо гори, чужа мова, ні грошей, ні документів. Ми там були як раби.

Офіційна позиція

За словами представника Міністерства реінтеграції, який супроводжував цю групу українців, такі випадки примусової депортації — це свідома політика Росії. Тільки офіційно відомо про тисячі українців, вивезених на території РФ та в буферні зони.

— Це порушення усіх міжнародних конвенцій, — пояснив мені посадовець, який просив не називати його імені. — Ми працюємо через міжнародні організації, щоб визволити наших людей.

Процес повернення був довгим і складним. Залучали дипломатів третіх країн, Червоний Хрест, навіть релігійні організації. Важливу роль відіграла Грузія, через територію якої і вдалося організувати повернення.

Підтримка громади

Одесити зустріли своїх співвітчизників з теплом. Пам’ятаю, як в мої шкільні роки бабуся розповідала про депортованих під час Другої світової. Тоді здавалося, що ті жахи давно минули. А виявляється — ні.

На залізничному вокзалі, де я зустрічав групу повернених людей, була літня жінка, Марія Степанівна, з Фонтану. Вона принесла домашні пиріжки та теплі речі.

— Я сама з родини депортованих ще за Сталіна, — пояснила вона мені. — Знаю, що таке повертатися додому з нічого.

Зараз усіх повернених розмістили в центрах для внутрішньо переміщених осіб. Їм надають психологічну допомогу, відновлюють документи, допомагають знайти рідних.

Представники місцевої влади організували збір теплих речей та предметів першої необхідності. Багато хто з одеситів відгукнувся — несли все, від зубних щіток до теплих курток.

Майбутні кроки

За попередніми даними, у буферних зонах та на території Росії примусово утримують ще сотні, якщо не тисячі українців. Робота з їх повернення триває.

Вчора на Привозі чув розмову двох бабусь, які обговорювали цю новину:
— Шо це за звірство таке, людей як худобу вивозити? — обурювалася одна.
— Та вони завжди так робили. Мій дід ще розказував, як за царя з України людей на Сибір вивозили, — відповідала інша.

І правда — історія повторюється. Тільки тепер, на щастя, світ більш відкритий, і є шанс повернути наших людей додому.

Ми з колегами з редакції плануємо серію матеріалів про долі цих людей. Бо важливо, щоб кожен розумів: за сухими цифрами новин стоять реальні долі, зламані життя, але й неймовірна сила духу українців, які попри все прагнуть повернутися додому.

Поділитися цією статтею
Журналіст-репортер з питань життя міста та районів
Стежити:
Олег — одесит у третьому поколінні, знає це місто як власну кишеню. Народився на Молдаванці, навчався в Одеському коледжі журналістики, пізніше — в Одеському університеті. Починав як кореспондент для районної газети, згодом працював у міському радіо та як стрингер для онлайн-медіа. Його стиль — живий репортаж, де головну роль грають не цифри, а люди. Він пише про те, як змінюється Одеса: від комунальної реформи до відкриття нових скверів, від транспортних проблем до ініціатив громад.
Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *