Коли море об’єднує: ветерани одеської регати у Венеції отримали заслужені відзнаки
Учора на Морвокзалі зібралося море емоцій — це не перебільшення. Ті, хто колись тримав штурвал і підкоряв хвилі Адріатики, ті, чиї імена вписані в морську історію нашого міста, отримали довгоочікувані нагороди. Йдеться про ветеранів-учасників легендарної регати “Одеса-Венеція”, яку багато хто з одеситів пам’ятає ще з радянських часів.
Я прийшов на цю церемонію як журналіст, але відчув себе майже родичем. Бо коли слухаєш розповіді цих сивочолих морських вовків, розумієш — це частина твого міста, твоєї історії.
Спогади учасників
— Ми виходили з Практичної гавані о п’ятій ранку, — розповідає Віктор Семенович, 78-річний капітан, показуючи мені пожовклі фотографії. — Тоді це була подія для всієї Одеси. Люди приходили на причал просто щоб помахати нам рукою. Розумієте, це ж була можливість побачити світ за “залізною завісою”.
Віктору Семеновичу вручили медаль “За внесок у розвиток морських традицій”. Він брав участь у чотирьох регатах, починаючи з 1978 року. Поряд з ним — Михайло Петрович, Олександр Іванович, Валентина Павлівна — загалом 12 ветеранів, які прокладали морський шлях між Одесою та Венецією.
Історичне значення регати
Ця регата має особливе значення для нашого міста. Вона стала символом не просто спортивного змагання, а справжнього культурного мосту між Україною та Італією. Перші змагання відбулися ще наприкінці 1970-х, а потім вони проводилися з різною періодичністю.
— Я до сих пір пам’ятаю, як італійці зустрічали нас на площі Сан-Марко, — згадує Валентина Павлівна, яка була в екіпажі яхти “Одеса”. — Для нас, людей із закритої країни, це було щось неймовірне. Пам’ятаю запах кави з місцевих кав’ярень і голубів на площі. А як вони захоплювалися нашою витримкою! Бо наші яхти були не такі технічно досконалі, як італійські, але ми долали ті ж відстані.
Сімейна спадщина
На церемонії я зустрів також Григорія, сина одного з учасників регати, який прийшов забрати нагороду за батька, що помер минулого року.
— Тато часто розповідав про шторм біля берегів Румунії, — каже він, тримаючи в руках батьківську медаль. — Хвилі були такі, що яхту піднімало, як тріску. Але вони вистояли. Він завжди казав, що море перевіряє не лише навички, а й характер.
Особливо зворушливим був момент, коли на сцену вийшла Марина Дмитрівна, 82-річна вдова капітана яхти “Буревісник”. Вона прийшла з онуком, який ніколи не бачив свого діда, але виріс на його морських історіях.
Відродження традицій
Міська влада висловила вдячність усім ветеранам і нагадала, що традиція регати “Одеса-Венеція” відроджується. Вже наступного року планується провести змагання, яке об’єднає нове покоління яхтсменів.
— Це не просто спортивна подія, — зазначив представник міськради. — Це наша морська дипломатія, яка сьогодні особливо важлива. Через такі змагання ми показуємо, що Одеса — європейське місто з глибокими морськими традиціями.
Неформальна зустріч
Після офіційної частини ветерани зібралися в неформальній обстановці в кафе на Морвокзалі. Я приєднався до їхнього столу, щоб послухати ще історій.
— Знаєш, що найважливіше в морі? — питає мене Олександр Іванович, піднімаючи келих. — Команда. Якщо ти можеш покластися на тих, хто поруч, ти подолаєш будь-який шторм.
Сьогодні ці люди вже не виходять у відкрите море на регати, але їхній досвід і спогади — безцінний скарб нашого міста. А їхні нагороди — не просто медалі, а символ зв’язку поколінь, який, як морський вузол, міцно тримається, незважаючи на будь-які шторми.
Виходячи з Морвокзалу, я подивився на море. Воно спокійне, але, як казали сьогоднішні герої, це оманлива тиша. Море, як і життя, непередбачуване. І найкраще, що ми можемо зробити — це бути гідною командою один для одного, долаючи всі негоди разом.
