Відсутність чоловіків у Вилковому: чому їх майже не залишилось
Вчора потрапив до Вилкового — нашої української Венеції, що розкинулася в дельті Дунаю. Приїхав сюди з редакційним завданням, але швидко помітив те, про що раніше тільки чув у розмовах: на вуличках старовинного містечка майже немає чоловіків середнього віку. Старі діди, підлітки — є, а от працездатних чоловіків — обмаль.
«Раніше як було? Вийдеш на Білгородський канал, а там човни з рибалками туди-сюди снують, — розповідає 68-річна Марія Степанівна, яка все життя пропрацювала у місцевій школі. — А тепер? Тихо стало. Наче й місто живе, але якось не так».
Марія Степанівна пригощає мене чаєм з обліпихи на своїй веранді. З цього місця відкривається чудовий вид на один із численних каналів. Човен, прив’язаний до її «причалу» (так тут називають невелику пристань біля кожного будинку), гойдається на хвилях. Колись на ньому її чоловік вирушав на риболовлю, тепер він стоїть без діла.
Офіційна статистика
За офіційною статистикою, яку мені надали у Вилківській міській раді, з початку повномасштабного вторгнення до армії з міста та навколишніх сіл пішло понад 300 чоловіків. Для невеликого містечка з населенням близько 8 тисяч — це суттєва цифра.
Але демографічна проблема почалася набагато раніше. Місцевий краєзнавець Петро Кравченко пояснює: «Економічний занепад Вилкового розпочався ще у 90-ті. Рибозавод, який давав роботу половині чоловічого населення, почав занепадати. А далі — як сніжний ком».
Проходжу повз колишнього рибозаводу. Напівзруйнована будівля німим докором дивиться на канал. Колись тут кипіло життя, працювали сотні людей. Зараз тільки вітер грає розбитими шибками.
Заробітчанство як вихід
Роман, власник невеликого магазинчика біля пристані, звідки відправляються туристичні човни до Дунайського біосферного заповідника, каже, що значна частина чоловіків просто виїхала на заробітки.
«Спочатку до Одеси та Києва, потім — далі. Хтось у Польщі на будівництві, хтось на рибальських суднах у Норвегії, — розповідає Роман. — Заробляють там, присилають гроші сім’ям. Так і живемо».
Занепад рибальського промислу
Але є й інша причина — специфіка місцевого промислу. Пані Олена з управління статистики Одеської області ділиться цифрами: «За останні п’ять років кількість виданих ліцензій на промисловий вилов риби зменшилася втричі. Квоти урізали, браконьєрство посилилося, рибальський промисел став менш прибутковим».
Місцеві кажуть, що зараз у Вилковому багато “фактично одиноких жінок” — формально одружених, але таких, що бачать своїх чоловіків кілька тижнів на рік, коли ті приїжджають із заробітків.
«Моя доня заміж вийшла у 2018-му. Зять — хороший хлопець, місцевий, з дитинства на воді, як усі наші. Але вже третій рік працює на риболовецькому судні в Туреччині. Приїжджає двічі на рік, — ділиться Катерина, продавчиня на місцевому ринку. — Онучка тата майже не знає».
Старі традиції
На набережній зустрічаю Івана Петровича, 73-річного рибалку. Він один із небагатьох, хто досі виходить у дельту на промисел.
«Зараз молодь не хоче цим займатися. Важко це, не прибутково, — каже він, латаючи сіті. — А для нас, старих, це життя. Не можу я без води».
Вплив війни та майбутнє міста
Війна тільки поглибила існуючу проблему. Мер Вилкового Матвій Іванов розповідає, що міська рада намагається підтримувати сім’ї мобілізованих. Але питання глибше — потрібна комплексна програма розвитку регіону.
«Плануємо розвивати екотуризм, відроджувати традиційні промисли. Хочемо, щоб молодь залишалася, щоб чоловіки поверталися, — каже мер. — У нас унікальне місто, але потрібні інвестиції та державна підтримка».
Наступного дня потрапляю на невелике свято — випускний у місцевій школі. Серед випускників — лише п’ять хлопців і п’ятнадцять дівчат. Запитую в одного з них, Миколи, чи планує він залишатися у Вилковому.
«Спочатку до Одеси, в університет. Хочу стати програмістом, — відповідає юнак. — А потім… не знаю. Тут красиво, але роботи немає».
Підсумок
Перед від’їздом знову проходжу вулицями Вилкового. На воді гойдаються човни, жінки розвішують білизну, старі рибалки лагодять сіті. Місто живе своїм неквапливим життям. Але в цьому ритмі чітко відчувається відсутність цілого покоління чоловіків.
Можливо, після війни вони повернуться. Можливо, нові економічні можливості затримають молодь. Але поки що українська Венеція залишається переважно жіночим королівством, де чоловіки — рідкісні гості у власних домівках.
