Стою біля Приморського суду, дивлюся на колону людей, що заходять всередину, і згадую, як ще років п’ять тому тут розглядали переважно комунальні суперечки та дрібні крадіжки. Зараз часи інші. Сьогодні слухали справу хлопця з Болградського району, якого засудили за дезертирство. Історія непроста, як і більшість історій цієї війни.
Історія Максима
Максиму тридцять два роки. Народився в селі неподалік Болграда, закінчив місцеву школу, працював на будівництві в Одесі. Коли почалася повномасштабна війна, отримав повістку одним із перших. Пішов служити, бо так треба було. Його мати Олена Петрівна розповідає, що син спочатку навіть не дуже боявся, казав, що справимося швидко. Та війна виявилася зовсім не такою, як уявляв собі хлопець із південної Бессарабії.
Початок служби
Перші місяці служби пройшли у навчальній частині десь під Миколаєвом. Максим дзвонив додому регулярно, розповідав про побратимів, про те, як вчаться користуватися зброєю. Мати каже, що голос у нього був спокійний, майже веселий. Потім телефонувати став рідше. А восени минулого року зовсім зник на два тижні. Коли нарешті вийшов на зв’язок, сказав лише: “Мамо, я втомився”. І знову пропав.
Дезертирство
Виявилося, що Максим самовільно залишив частину після того, як їхнє підрозділ перекинули ближче до лінії фронту. За словами його командира, який давав свідчення в суді, хлопець просто зник після чергової важкої ротації. Не попрощався з побратимами, не написав рапорту, не пояснив нічого. Взяв і пішов. Повернувся додому, в Болградський район, де його через місяць знайшли військові поліцейські.
Судовий процес
Розмовляю з адвокатом Віктором Сергійовичем, який захищав Максима в суді. Чоловік років п’ятдесяти, з втомленими очима, каже, що таких справ останнім часом побільшало. “Розумієте, це не про боягузтво завжди йдеться”, пояснює він, попиваючи каву з автомату в коридорі суду. “Багато хлопців просто не витримують психологічно. Вони йдуть на війну, не розуміючи, що це таке насправді. А потім зриваються”.
Вирок
За законом дезертирство каралося раніше досить жорстко. Та зараз, під час війни, покарання стали ще суворішими. Максиму дали п’ять років позбавлення волі. Суд враховував, що він самовільно залишив частину в особливий період, коли кожен боєць на рахунку. Не допомогли ні пояснення про психологічний стан, ні те, що хлопець раніше ніколи не порушував закону, ні прохання матері.
Олена Петрівна після засідання стояла на східцях суду і плакала. Жінка невисока, в чорній хустці, з обвітреним обличчям. Таких багато в селах Болградського району – працьовиті, міцні, звиклі до труднощів. “Він не поганий хлопець”, каже вона крізь сльози. “Просто не зміг витримати. А тепер що? П’ять років тюрми? За що?”
Болградський район
Їду потім до Болградського району, хочу побачити, звідки родом Максим. Село невелике, типове для цих місць – болгарські будинки з черепичними дахами, акуратні городи, виноградники. Місцеві про Максима говорять по-різному. Хтось співчуває, хтось обурюється. “Інші ж воюють і не втікають”, каже дід Іван, сидячи на лавці біля сільського магазину. “А цей испугався і додому подався. Це ж ганьба”.
Різні погляди
Та є й інші думки. Вчителька місцевої школи Марія Василівна, яка колись вчила Максима, каже, що хлопець завжди був чутливим, ранимим. “Він не для війни створений був”, зітхає вона. “Добрий, працьовитий, але м’який дуже. Розумієте, не всі ж однакові. Хтось може витримати жахи війни, а хтось ламається”.
Психологічний аспект
Психолог Ірина Костянтинівна з Одеського центру підтримки військових каже, що посттравматичний стресовий розлад – це реальна проблема, яку часто ігнорують. “Ми звикли думати, що справжній чоловік має бути сильним завжди”, пояснює вона. “Але психіка не залізна. Коли людина потрапляє у екстремальні умови, вона може зламатися. І це не про слабкість характеру, це про межі людських можливостей”.
Статистика
За статистикою військової прокуратури, кількість справ про дезертирство в Одеській області зросла втричі порівняно з довоєнним часом. Болградський район тут не виняток. Та ці цифри не розповідають про конкретні історії, про матерів, що плачуть біля судів, про хлопців, які не змогли впоратися з жахом війни.
Суспільна реакція
Справа Максима викликала дискусії в одеських соцмережах. Хтось пише, що він зрадник і заслуговує покарання. Хтось обурюється, що в той час, коли тисячі хлопців гинуть на фронті, знаходяться такі, що просто йдуть додому. А хтось згадує, що війна – це не комп’ютерна гра, і не кожна людина може витримати те, що там відбувається.
Складність ситуації
Повертаюся ввечері в Одесу, їду повз Пересип, дивлюся на вогні міста. Думаю про Максима, про його матір, про всіх тих хлопців, які зараз десь там, на передовій. Думаю про те, наскільки складні бувають ситуації, коли немає простих відповідей. Максим порушив закон – це факт. Він залишив побратимів і підставив їх – це теж факт. Але чи означає це, що він просто боягуз, як кажуть деякі?
Адвокат Віктор Сергійович казав мені наприкінці розмови, що таких справ буде більше. “Війна не закінчиться з підписанням якихось паперів”, сказав він. “Вона триватиме ще довго в головах тих людей, які пройшли через неї. І нам треба навчитися розуміти це”.
Сьогодення
Зараз Максим відбуває покарання в одній із виправних колоній Одеської області. Його мати збирається їхати до нього на побачення наступного тижня. Везе передачу – сало, цибулю, печиво домашнє. Каже, що не може залишити сина, хоч як би там не було. “Він мій хлопчик”, просто каже вона.
А в Болградському районі життя йде своєю чергою. Збирають виноград, готуються до зими, дивляться новини про війну. І кожна родина молиться, щоб їхні сини і чоловіки витримали, не зламалися, повернулися додому живими і здоровими – не лише тілом, а й душею.
