Ледь не щодня я проходжу повз дошку оголошень біля Привозу. Хоч як поспішаю, завжди сповільнюю крок, щоб переглянути нові папірці з фотографіями. Колись тут були оголошення про загублених собак, продаж гаражів чи кімнат. Тепер — здебільшого обличчя зниклих людей.
Кожного разу, вдивляючись у ці фотографії, згадую історію дядька мого однокласника. Він зник під Маріуполем ще на початку повномасштабного вторгнення. Дві доби родина не мала жодної звістки, а потім з’явився дзвінок з невідомого номера: «Я живий, в полоні. Більше не телефонуватиму». І знову тиша, яка триває вже майже два роки.
Сьогодні я вирішив розібратися, як в Україні шукають зниклих безвісти під час війни, хто цим займається і що робити, якщо зник ваш близький.
Що означає «зниклий безвісти»?
На початку свого розслідування я зустрівся з Тамарою Петрівною, волонтеркою з організації «Повернення». Ми сіли в маленькій кав’ярні на Дерибасівській, де попри туристичний сезон було напрочуду тихо.
«Зниклий безвісти — це людина, місцезнаходження якої невідоме. Проста дефініція, за якою ховаються тисячі особистих трагедій», — пояснює вона, помішуючи давно холодну каву.
За офіційними даними, в Україні зараз понад 30 тисяч людей вважаються зниклими безвісти через війну. Однак реальна цифра може бути значно більшою, адже не всі випадки реєструються.
«Коли людина зникає в зоні бойових дій, виникає багато сценаріїв: загибель, полон, вимушена міграція без можливості повідомити рідних. А буває, що людина просто залишається під завалами, і ніхто не знає, де шукати», — розповідає Тамара Петрівна.
Хто займається пошуками?
На державному рівні пошуком займається Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та Національне поліцейське бюро з розшуку. Також діє Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення полонених.
«Одеса в цьому плані особлива, — каже Сергій, колишній поліцейський, який тепер координує пошукові групи. — У нас потужна волонтерська мережа, яка працює у тісній співпраці з офіційними органами. Відразу після початку повномасштабного вторгнення створили спеціальний відділ».
Ми зустрілися з Сергієм на Грецькій площі. Він показує мені на смартфоні електронну базу даних, куди заносять інформацію про зниклих.
«Раніше я працював у карному розшуку, шукав крадіїв та шахраїв. Тепер шукаю людей, яких забрала війна. Це зовсім інша робота і зовсім інші емоції», — ділиться Сергій.
Як відбувається пошук?
«Все починається із заяви, — пояснює Сергій. — Рідні приходять до поліції і надають всю відому інформацію: коли востаннє був на зв’язку, де перебував, з ким контактував, особливі прикмети».
Після цього інформацію перевіряють за всіма базами даних: серед загиблих, поранених, евакуйованих, полонених. Роблять запити до медичних закладів та гуманітарних місій.
«Часто люди не знають, що їхні близькі у лікарні в іншому місті. Або вони евакуювалися і не мають зв’язку. У перші місяці війни таких випадків було дуже багато», — згадує Марина з волонтерської організації «Повернення до своїх».
Марина показує мені альбом із фотографіями знайдених людей. За її словами, близько 40% зниклих вдається знайти живими.
Особливості пошуку під час війни
Мій знайомий, Олександр, служить у ЗСУ. Він розповідає, що військові ведуть окремий облік зниклих безвісти.
«На фронті пошуки ускладнюються тим, що до багатьох територій немає доступу. Іноді ми знаємо приблизне місце, де може бути боєць, але дістатися туди неможливо через обстріли чи мінування», — пояснює він під час відеодзвінка.
За його словами, коли боєць не виходить на зв’язок, спочатку перевіряють, чи не перебуває він у госпіталі. Потім опитують свідків останнього бою. Якщо є можливість, обстежують територію.
«Ми використовуємо дрони для пошуку на недоступних територіях. Іноді це єдиний спосіб зрозуміти, що сталося», — додає Олександр.
Що робити, якщо зник ваш близький?
На Куликовому полі я зустрічаюся з Іриною, яка півроку шукала свого брата, зниклого під Ізюмом. Зрештою його знайшли в полоні.
«Найголовніше — не втрачати час», — каже вона. — Одразу звертайтеся до поліції із заявою про зникнення. Паралельно можна звернутися до Червоного Хреста, волонтерських організацій, які займаються пошуком».
Ірина радить підготувати максимум інформації:
- Свіжа фотографія зниклого
- Опис особливих прикмет (шрами, татуювання)
- Медичні особливості (якщо є)
- Контакти всіх можливих знайомих
- Останнє відоме місцезнаходження
«І найважливіше — ДНК-зразок. Якщо є можливість, здайте зразок ДНК для порівняння. Це суттєво допомагає у пошуку», — наголошує вона.
Психологічна підтримка для родин зниклих безвісти
Біля Воронцовської колонади я випадково зустрів свого давнього знайомого Віктора, психолога, який тепер працює з родинами зниклих безвісти.
«Невизначеність — найстрашніше випробування. Коли немає ні підтвердження загибелі, ні доказів, що людина жива, родичі живуть у постійному підвішеному стані», — пояснює він.
За його словами, родини зниклих безвісти переживають особливий вид горя, який називають «двозначною втратою». Вони не можуть ні оплакати загиблого, ні радіти живому.
«В Одесі діють групи підтримки для таких родин. Люди, які переживають подібне, збираються разом, діляться досвідом, підтримують одне одного», — розповідає Віктор.
Надія і реальність
Завершуючи своє розслідування, я повертаюся до дошки оголошень біля Привозу. Помічаю нове фото — чоловік років 50, військовий, зник під Бахмутом.
На мить уявляю, скільки людей зараз проходить повз цю дошку, навіть не зупиняючись. Для них це просто папірці. Для когось — увесь світ, що зник в одну мить.
Як казала моя бабуся з Фонтана: «В Одесі кажуть, що надія помирає останньою. Але я вам скажу — справжня надія не помирає взагалі».
І ці слова сьогодні мають особливий сенс для тисяч українських родин, які продовжують чекати на повернення своїх рідних.
